В Інтернет-виданні «Аргумент» опубліковано нову статтю аспіранта Інституту Олексія Святогора та вченого секретаря – к.ю.н., с.н.с. Ірини Кременовської.
«Зробити невиїзним. Як ефективно виконати рішення суду: втрачені можливості»
Заборона на виїзд за межі України – дієвий інструмент впливу на боржників, невиправдано рідко застосовуваний українськими судами. Чинні закони відкривають великі можливості для стягнення боргів. Але чому тоді боржники роз’їжджають «по європах»? Докладно.
Чинна правова база виконання судових рішень знає чимало механізмів і способів взаємодії між компетентними органами і посадовими особами, спрямованими на досягнення швидкого і якісного результату – відновлення прав та інтересів особи, на користь якої винесено судове рішення.
Крім загальновідомих і «класичних» способів стягнення (виконання рішень), таких, скажімо, як арешт грошових ресурсів (засобів) боржника на рахунках в установі банку та їх стягнення (вилучення) на депозит виконавчої служби шляхом виставлення платіжної вимоги (для подальшої виплати стягувачам), технологія виконання, визначена Законом України «Про виконавче провадження», передбачає ще такі способи, як арешт майна та його примусовий продаж на аукціонах (публічних торгах), і навіть звернення стягнення на кошти, які боржнику належать від третіх осіб (що не є безпосередньою процесуальною стороною виконання).
Юристи-теоретики оперують поняттями «галузі права» і «галузі законодавства», виходячи з прийнятих в науці методів пізнання. Зокрема, величезний існуючий масив правових норм усіх рівнів (закони, кодекси, постанови уряду, різноманітні відомчі інструкції, роз’яснення, судові акти, листи компетентних органів) умовно «поділяються» за галузями застосування. Таким чином, існує поділ галузей на сімейне право, кримінальне право, господарське право, банківське право і так далі.
Особливе місце в системі правових норм посідає процесуальне право, яке є свого роду «пожежним» правом, правом «відновлення» порушеної ситуації.
Взагалі можна твердити, що вся система правових норм і система законодавства поділяється на дві частини. Одна частина регулює правовідносини, що виникають і існують за звичайного порядку, без конфліктів, на основі стабільності й виконання приписів і правил. Друга ж частина реалізується лише тоді, коли один з учасників правовідносин скоїв їх порушення.
Приклад: між двома особами відбувається природний товарообмін, відносини купівлі-продажу, коли, скажімо так, магазин продає громадянину ковбасу. Сторони вступають між собою у відносини, які регулюються, насамперед, галузевими нормами цивільного права. Але от у випадку, коли ковбаса виявилася зіпсованою або не відповідає за своїми реальними якостями заявленому – вже в цивільні відносини «вплітаються» процесуальні відносини, які регламентують судовий захист прав постраждалої особи (в даному випадку – покупця).
Тобто, кожен день всі ми вступаємо у стосунки, які регулюються нормами звичайного матеріального права. І якщо нам пощастить, то жодного разу за життя ми не станемо учасником процесуальних правовідносин, які виникають у разі життєвого «форс-мажору» – порушення прав, коли «все пішло не так, як мало би бути».
Тому процесуальні норми і процесуальне законодавство з позицій науки слід розуміти як «форс-мажорне», «неприродне» право та законодавство, штучно створене, – на відміну від норм права природного.
Норми природного права будуються виходячи з базових понять справедливості, взаємоповаги, природного обміну, правил співіснування. А норми процесуального права (зокрема ті, якими встановлюються терміни захисту прав, способи звернення до судів та їх взаємодія, терміни розгляду справ, форми позовних заяв та скарг, клопотань тощо) є результатом цілеспрямованої діяльності законодавців.
Норми процесуального права, таким чином, є факультативними й такими, що доповнюють норми матеріального права – вони є похідними та мають «сервісний» характер. Саме сервісний характер і синтетичність дозволяють здійснювати законодавчі експерименти найширшого діапазону, творчо використовуючи і впроваджуючи будь-які конструкції, парадигми і механізми для досягнення обраної мети.
Так от, сервісний характер процесуальних норм і їх «вторинність» мають, зокрема свої особливості, що обумовлено основною метою – спонукати правопорушника стати на шлях виправлення або ж забезпечити виправлення його поведінки шляхом державного примусу.
Норми процесуального права мають системний характер, і завдяки своїй синтетичності спрямовані, переважно, на здійснення психологічного тиску на боржника. Якщо останній не виконав зобов’язання і заборгував кредитору, скажімо так, сто одиниць грошей, які він був зобов’язаний заплатити за договором, то у разі застосування заходів процесуального впливу (застосування норм «пожежного» процесуального права) він буде змушений заплатити цю ж суму, а й додатково до неї – витрати на ведення справи, пені та штрафи, виконавчий збір. Крім того, він зазнає незручностей у вигляді арешту рахунків, майна, а також будуть ускладнені його відносини з іншими особами.
Під процесуальним правом можна розуміти свого роду сукупність норм, які регулюють «військові» дії, коли сторони знаходяться в стані крайньої точки конфлікту. І як на будь-якій війні – агресор, правопорушник зобов’язаний понести витрати, що перевищують вигоди від його «негарної» поведінки.
Тільки в цьому випадку буде досягнуто мир, взаєморозуміння, благоденство і порядок. І тільки за такого «розкладу» буде існувати певний порядок речей і взаємин, яким він передбачається усіма законослухняними сторонами. Порушувати правила взаємодії просто повинно бути невигідно. Процесуальне право має бути фактором стримування, а його синтетичність дозволяє його максимально посилити.
В Україні у новітній (поточний) час оголошено про необхідність реформування системи державної виконавчої служби шляхом введення так званих «приватних виконавців», оскільки мається на увазі те, що державні виконавці просто не справляються з поставленими завданнями в силу завантаженості. Частково це правильно. Але завантаженість виникла не сама по собі, а саме як наслідок слабкості процесуального законодавства та його «м’якості»: у нас простіше бути боржниками, які ні за що не відповідають і не несуть реально «страшної» відповідальності у разі порушення зобов’язань зі свого боку. Слухання справ розтягнуто на довгі місяці й роки, а стягнені з боржника пені і штрафи (у сукупності з основним боргом) знецінюються інфляцією і «необов’язковістю» виконання рішення суду.
Виникає ситуація, коли боржнику нічого боятися. Грошей і майна у нього немає, і він нічим не ризикує, а тому нічого не втрачає. У даній ситуації втрачає свою актуальність приказка «борги платять труси» бо боятися просто нічого: цього фактору (фактору страху) не існує.
Ще раз повторимося, що процесуальне право – право ведення «військових дій». І крім безпосереднього «силового» захоплення ресурсів ворога існують і інші методи впливу на нього. Ці методи, хоча вони й не мають інколи видимого результату (гроші не стягуються), але, роблячи життя боржника незручним – примушують останнього до миру і виправлення.
Мало хто навіть з юристів-практиків знає, що існують процесуальні механізми (актуальні, насамперед, у сфері господарського процесуального права), передбачені ст. 377-1 Цивільного процесуального кодексу України та п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження», коли за заявою (клопотанням) державного виконавця суд може заборонити виїзд за кордон громадянинові України – боржнику і навіть (!) керівнику підприємства-боржника.
Тобто, якщо існує якийсь боржник, умовно, ТОВ «ХитроЗроблений», який за рішенням господарського (або іншого) суду зобов’язаний заплатити іншому ТОВ якусь суму грошей, то за заявою державного виконавця районний «цивільний» суд (суд загальної юрисдикції) за місцем виконання рішення може постановити ухвалу про заборону виїзду за кордон (як з вилученням паспортного документа, так і без нього).
І нікого не повинні хвилювати «відмазки» боржника «немає грошей», оскільки природне (і, мабуть, єдине) завдання керівника (менеджера) полягає в тому, щоби забезпечити існування і знаходження «на плаву» очолюваного ним суб’єкта господарювання, зберегти його платоспроможність і прибутковість, безперервність і стабільність цивільного та господарського обороту, не кажучи вже про те, щоб допускати банкрутство (стан неплатоспроможності) чи інші «форс-мажори» у виконанні зобов’язань.
Інакше виходить «цікава» ситуація, коли підприємство набрало кредитів, не розрахувалося за продукцію, має програні в судах справи на багато мільйонів, але при цьому не має ні грошей, ні майна, зате керівник підприємства спокійно роз’їжджає по закордонах без особливого суму.
Одним із заходів кримінальних покарань (найдієвішим і в теорії, і на практиці) є, як ми знаємо, позбавлення волі: винний громадянин поміщається у місця позбавлення волі, де займається такими суспільно-корисними справами, як пошиття рукавиць або плетіння сіток у благочестивому роздумі про свою поведінку.
Ніщо так не зупиняє різних хуліганів і злодіїв, як передбачення можливих наслідків і перспектив кілька років провести в режимі і стані, що виключає можливості реалізації своїх планів.
Заборона виїзду за межі України – міра того ж порядку, але незрівнянно більш «м’яка», з урахуванням поправки на те, що порушення в сфері господарського чи цивільного обороту є суспільно шкідливими, але не небезпечними (як у сфері кримінального та кримінально-процесуального права).
Але, незважаючи на однозначну користь і ефективність такого заходу, застосовується вона настільки рідко, що статистика застосування перебуває на рівні статистичної помилки.
Отже, у 2011 році на виконання в органи державної виконавчої служби України надійшло 6,8 млн виконавчих документів на суму 187 млрд гривень (і ще з минулого року перейшло 3,4 мільйона виконавчих документів на суму 132 000 000 000 гривень).
У 2012 році надійшло понад 5 млн виконавчих документів на суму понад 181 мільярдів гривень, ну і в 2013 році надійшло 5,3 мільйона виконавчих документів на суму понад 209 млрд гривень.
Щороку невиконаними залишаються мільйони виконавчих документів (деякі дослідники наводять статистичні дані, які визначають, що виконується не більше 3-4 відсотків рішень судів!). У таких випадках виконавче провадження формально ведеться-ведеться, виконавець «балується» запитами і постановами про арешт, але виробництво, врешті-решт, закривається з поверненням виконавчого документа стягувачеві.
Застосування на практиці п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» з роз’ясненням (спрощено для розуміння: «коли у боржника чогось з’явиться – приходьте, будемо намагатися стягнути») призводить до того, що стягнення завжди є кінцевою проблемою стягувача, але ніяк не держави, як багато романтично вважають.
А тепер розглянемо статистику кількості заборон на виїзд за межі України боржників та керівників боржників, надану Державною прикордонною службою України.
У 2011 році на виконання надійшло менше 7000 заборон на виїзд за межі України зазначених категорій громадян, в 2012 – 8500, в 2013 – теж близько 8,5 тисяч, в 2014 році – майже 15 тисяч заборон…
Отже, у 2011 році на 6800000 виконавчих документів було лише 7000 заборон виїзду за кордон (грубо кажучи, один з тисячі виконавчих документів «забезпечувався» цим заходом впливу). У 2012 і 2013 роках на 5 мільйонів з тих, що надійшли, виконавчих документів під заборону виїзду потрапляли 8500 громадян…
Це мізерні частки відсотка.
Більш того, шляхом опитувань посадових осіб Державної виконавчої служби України вдалося з’ясувати, що заборони виїздів оформлялися виключно в тих випадках, де боржник є боржником «сам по собі» (заборгованість з аліментів, за кредитами, по ущербам). Про те, щоб хоча б раз суд заборонив виїзд за межі України керівнику боржника – і йтися не може; така можливість існує лише на папері.
Пояснюється все небажанням суддів приймати рішення подібного роду – а такі рішення приймає тільки суд. Оскільки під час розгляду подань державного виконавця суд проявляє максимум зайвого (і тому шкідливого і невірно тлумачиться) гуманізму, відмовляючи за найменшими ознаками. Наприклад, у зв’язку з тим, що виконавець не довів, що у боржника дійсно є закордонний паспорт: при цьому чомусь не береться до уваги та обставина, що коли в боржника закордонного паспорта немає і виїжджати він не збирається, то у разі задоволення клопотання його права просто не будуть порушені; він і знати не буде про те, що стосовно нього існує заборона, що виключає можливості скарг на дії судді в принципі).
Суспільство і держава втрачають і не реалізовують таку дивовижно ефективну за своєю природою можливість якнайшвидшого закінчення «військових дій» (а в переважній більшості випадків – і запобігання їм) між боржниками і кредиторами, як заборона виїзду за кордон.
Але ж від того, наскільки активно виконуються судові рішення і відновлюється стабільність господарського та цивільного обороту, залежить не просто авторитет держави, а сама успішність діяльності всіх суб’єктів правовідносин у суспільстві, їх життєстійкість, порядок, стабільність.
Це питання національної безпеки, питання стратегічне!
Тому при всіх реформах виконавчої служби, судів і судової системи слід акцентувати особливу увагу на розширенні процесуальних можливостей як виконавчої служби, так і стягувачів у посиленні тиску на боржника і спонукання його «до миру», гарантій утримання від правопорушень. У боржників повинна «горіти земля під ногами», і це буде запорукою їх законослухняної поведінки.
Можливо, буде доцільною пропозицією спрощення процедури заборони виїзду і встановлення такої заборони вже за фактом прийняття рішення, в апріорно і безспірному порядку. Винесено рішення, за яким людина є або безпосереднім боржником, або керівником боржника – і ні про які Канари мріяти він уже не повинен.
Безумовно, що можуть (і повинні бути) також і способи гнучкого регулювання таких моментів і винятків, виходячи з життєвих ситуацій. Але вже тут суд нехай приймає рішення про те, що виїзд за кордон необхідний або для лікування (участі в похоронах і т. п.) або для розглядів і переговорів із закордонним контрагентами (з метою отримання оплат і розрахунків, які дозволять боржнику вирішити свої проблеми і виконати рішення суду).
Можливо розгляд питання розширення санкцій (виїзду за кордон) не тільки на керівника боржника, а й на коло інших, афілійованих з ним осіб, які несуть відповідальність за діяльність підприємства. Так, нас не дивує і не обурює той факт, що ч. 1 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлює обов’язок забезпечувати недопущення банкрутства боржника також на його засновників, власників майна та інших осіб. Але чому ж ця норма (як і інші) є суто декларативною і не підкріплена санкціями – відповідальністю за її порушення?
І, безумовно, керуючись правилом «війна найбільш успішна, чим жорсткіше вона ведеться», необхідно виходити з того, що боржник (як тільки він став таким) повинен бути обмежений в інших правах, якими зазвичай наділені всі законослухняні суб’єкти.
Відносно таких боржників, наприклад, необхідно спростити відкриття банківської таємниці про рахунки і рух грошей по ним (бо сучасний законодавець дуже вже «носиться» із суб’єктами правовідносин, часто даючи більше преференцій правопорушникам, ніж законослухняним учасникам господарського обороту).
Жорсткість, розумність, справедливість і послідовна системність дозволить не тільки навести лад у сфері виконання судових рішень (функції держави), але і стабілізує відносини, втілить справедливість і здоровий глузд, створить умови для забезпечення національної безпеки та нормального функціонування громадянського суспільства на основі дійсної рівності всіх суб’єктів правовідносин один з одним і з державою.